Село Стільсько розкинулося на пагорбах, які вкриті буковими лісами. Стільське городище, а також скельні об’єкти в околиці Стільська, пов’язують з племенами білих хорватів. Перша письмова згадка про нього датована XIV століттям – Велика або Біла Хорватія (прадавня батьківщина сучасної Хорватії). Село Стільсько було її столицею. За тамтими уявленнями, то був справжній мегаполіс – розміром 250 гектарів, а загальна довжина оборонних стін міста – 10 км.
Воно було міцно укріплене і недоступне для ворожих полчищ, котрі неодноразово намагалися заволодіти ним. Але одного разу місто було підступно спалене ворогом дотла. Після того, як ворог відступив, уціліле населення покинуло спалене місто і переселилося на протилежний берег ріки Колодниці, де заснувало нове поселення, котре назвали Стольском на спомин про спалену столицю.
Походження цього словоутворення справді є дуже цікавим і незвичайним, оскільки воно складається з двох частин: кореня “столѣ”, що означає стіл або престол (сидіти на “столі” – бути на престолі) та суфікса “ск”, котрий учені розглядають як ознаку населених пунктів міського типу.
З метою збереження, поглибленого вивчення і широкої популяризації Сільського городища та комплексу памʼяток археології, що його оточують, у 2015 році було створено історико-культурний заповідник “Стільське городище”.
У результаті багатолітніх археологічних досліджень було встановлено, що городище справді є рештками величезного ранньосередньовічного міста, котре існувало у часі між початком VIII та серединою X ст., і якому немає аналогів ні за величиною, ні за потужністю укріплень на європейському континенті. Його характеризує типова східнослов’янська трьохчленна соціально-топографічна структура: дитинець або княжа фортеця, укріплене передмістя, приміські та сільські поселення.
Вздовж західного підніжжя плато, на якому міститься городище, з півночі на південь несе свої води річка Колодниця, котра через 11 км впадає у р. Дністер, як ліва його притока.
Головною ознакою давнього міста є рештки потужних земляних насипів – валів рукотворного походження, що залишились від укріплень давнього міста. Вони кількома лініями оточували місто. На гребеневій частині цих насипів знаходилися дерев’яні оборонні стіни зрубної конструкції, а для утруднення доступу до стін, зовнішнє підніжжя валу було оточене глибокими та широкими ровами, котрі переважно були наповнені водою
Центральне місце було відведено дитинцю (князівській фортеці). Він займав домінуючу висоту на плато – 360–394,5 м н.р.м або близько 100 м над дзеркалом р. Колодниці. Майдан дитинця у плані характеризує неправильна прямокутна форма 300×500 м. Він, довкола периметра, був оточений потужним земляним валом, на гребені якого знаходилася дерев’яна стіна з горизонтально покладених колод, що кінцями в’язалися у зруби.
В укріпленнях дитинця з трьох сторін горизонту – сходу, заходу та півдня простежуються місця давніх проїздів у вигляді розривів у валі та рові. За одним із них, що з південної сторони, закріпилася давня назва “Золоті Ворота”. Під час проведення на цьому місці археологічних досліджень було частково розкопано сліди надвратної будівлі початку VIII ст., очевидно вежі.
У центральній частині дитинця, ближче до північного його краю, на домінуючій висоті знаходиться урочище зване “Княжа Криниця”. Згідно з давньою легендою княгиня кинула в криницю золоту колиску свого немовляти, щоб вона не дісталася ворогові, який наближався до княжого двору.
Довкола укріплень дитинця, на пересіченому рельєфі, знаходилося передмістя, на якому жили і працювали різні верстви міського люду. Воно, з трьох сторін горизонту – півночі, сходу та півдня, було міцно укріплене кількома лініями оборонних стін, на що вказують рештки потужних земляних насипів – валів, обкопаних із-зовні глибокими та широкими ровами.
